17.1. Борис Фельдман подає заяву про допуск до участі у справі як захисника адвоката Андрія Федур (том 114 а.с.187)
17.2. Слідчому Орлу В.В. 02.08.2001 року надається Ордер № 2002 адвокатської компанії “Федур” на право ведення справи Бориса Фельдмана (том 114 а.с.188).
17.3. Слідчий Орел В.В. 03.08.2001 року виносить постанову про допуск захисника до участі у справі (том 114 а.с.189).
17.4. 03.08.2001року за вихідним № 5100\6\09-0016слідчий Орел В.В. направляє повідомлення начальнику СІЗО № 13 в якому вказується та те, аби Борису Фельдману було оголошено, що йому буде надана можливість ознайомитись з матеріалами справи. Таке повідомлення надійшло до слідчого ізолятору і зареєстровано за вхідним № 24370 від 10.08.2001 року. І оголошено Борису Фельдману 16.08.2001 року.
17.5. Фактично матеріали справи для ознайомлення Борису Фельдману не надаються.
17.6. 06.08.2001 року слідчий Орел В.В. отримує клопотання адвоката Андрія Федур про направлення в СІЗО № 13 повідомлення про право на побачення з підзахисним Борисом Фельдманом. Слідчий відхиляє це клопотання. Свою відмову слідчий мотивує тим, що буцімто в цей час обвинуваченому Фельдману Б.М. щоденно надаються матеріали кримінальної справи для ознайомлення, з якими він не бажає знайомитись у відсутності захисників (про що прямо зазначено в постанові слідчого від 08.08.2001 року) . М’яко кажучи таке “правове обґрунтування” про відмову в задоволенні клопотання є абсурдним. Фактично матеріали справи для ознайомлення Борису Фельдману і захиснику не надаються.
17.7. 12 серпня 2001 рокузахисник Андрій Федур звертається до слідчого Орла В.В. з клопотанням за № 12-08-СПМнегайно надати йому і Борису Фельдману для ознайомлення матеріали кримінальної справи № 1480001.
17.8. 17 серпня 2001 рокузахисник Андрій Федур вперше отримує матеріали кримінальної справи № 1480001 для ознайомлення, про що свідчить протокол ознайомлення. В протоколі зазначено те, що йому надано для ознайомлення матеріали кримінальної справи в 113 томах. В цьому протоколі ним зроблено запис про те, що матеріали надані йому для ознайомлення вперше саме 17.08.2001 року. В цьому ж протоколі викладено і клопотання аби матеріали справи для ознайомлення надавались йому і Борису Фельдману. Занесено до протоколу і клопотання в якому він просить слідчого дозволити застосування технічних засобів (копіювальної техніки), для швидкого виготовлення виписок з матеріалів справи, що значно скоротить час ознайомлення (том 114 а.с.190). Самому ж Борису Фельдману матеріали справи не надаються для ознайомлення і в цей день.
17.9. Тільки 20.08.2001 року слідчий Орел В.В. виносить постанову якою задовольняє клопотання захисника про надання матеріалів справи для ознайомлення Борису Фельдману (том 114 а.с.192). Фактично матеріали справи для ознайомлення Борису Фельдману не надаються. Цією ж постановою слідчий Орел В.В. відхиляє клопотання захисника про застосовування копіювальної техніки при ознайомлення з матеріалами справи (том 114 а.с.192) (нагадаю, застосування копіювальної техніки дозволяло реально скоротити до мінімуму час ознайомлення з матеріалами справи).
17.10. В той же день, 20.08.2001 року слідчий Орел В.В. складає графік ознайомлення захисника Андрія Федур з матеріалами кримінальної справи (том 114 а.с.194). В цьому графіку захисник робить запис про те, що матеріали для ознайомлення надані йому, а Борису Фельдману не надаються. Захисник в черговий раз заявляє клопотання про ознайомлення його з матеріалами кримінальної справи разом з Борисом Фельдманом, і просить зокрема надати нам для ознайомлення матеріали справи в період з 23 по 26 серпня 2001 року (том 114 а.с.194).
17.11. Вже 21 серпня 2001 року слідчий Орел В.В. виносить постанову якою задовольняє клопотання захисника про дозвіл на побачення з Борисом Фельдманом в період з 22 по 26 серпня 2001 року, але відмовляє в задоволенні клопотання про ознайомлення з матеріалами справи (том 114 а.с.196).
17.12. 26 вересня 2001 рокуслідчий Орел В.В. знайомить мене і захисника Андрія Федур з постановою від 07.08.2001 року затвердженою заступником генерального прокурора України 17.08.2001 року якою обмежено час ознайомлення з матеріалами справи до 01.11.2001 року (том 114 а.с.302-304). Цей день був першим і останнім днем коли матеріали справи були надані захиснику Андрію Федур і Борису Фельдману для ознайомлення. Запис про це захисник зробив на самій постанові (том 114 а.с.302-304).Необхідно звернути увагу на те, що ця постанова затверджена заступником генерального прокурора України паном Винокуровим саме в той день коли захиснику Андрію Федур вперше було надано матеріали справи для ознайомлення (том 114 а.с.190), а сама постанова винесена за десять днів до цього, тобто 07.08.2001 року. І це при тому, що лише 03.08.2001 року слідчим Орлом В.В. винесена постанова про допуск захисника до участі у справі (том 114 а.с.189); при тому, що слідчий Орел В.В. відмовляє захиснику в клопотанні про застосування копіювальної техніки для скорочення строку ознайомлення з матеріалами справи (том 114 а.с.192).
17.13. Так фактично Борис Фельдман і захисник Андрій Федур і не були ознайомлені з матеріалами кримінальної справи в порядку статті 218 КПК України. Не ознайомлені з матеріалами справи і всі інші захисники Бориса Фельдмана, які на той час приймали участь у справі.
17.14. 19 квітня 2002 року Артемівським місцевим судом м. Луганська винесено вирок по справі, яким я засуджений до 9-ти років позбавлення волі.
17.15. Всупереч вимогам закону, не дивлячись на відповідні клопотання подані мною і захисниками до Артемівського місцевого суду, суд не надав можливості засудженому ознайомитись з матеріалами справи.
17.16. Суд також не надав матеріалів справи для ознайомлення захисникам Агєєву В.М. і Федуру А.А.
17.17. Суд також, не дивлячись на заявлені клопотання, не надав захисникам текст вироку, викладений державною мовою, а також не надав можливості знайомитись з іншими матеріалами справи на державній мові.
17.18. Ці доводи також наводились в апеляції Б.Фельдмана.
17.19. Апеляційний суд зазначив, що: „Суд предлагал Фельдману и его защитникам в судебном заседании представить время для ознакомления с материалами дела, но последние отказались знакомиться с материалами дела ссылаясь на то, что не видят в этом необходимости.” Але чого він дійшов такого висновку, як можна було дійти такого висновку не досліджуючи матеріалів справи суд не вказав.
17.20. Таким чином, вирок належить скасувати відповідно до п. 11 ч. 2 ст. 370 КПК України[22].
18.1. Як вже зазначено вище підсудному Б.М.Фельдману не було надане право виступити в дебатах.
18.2. Крім того підсудний Б.М.Фельдман ухвалою суду (!) був позбавлений останнього слова.
18.3. Судді Луб’яний С.М., Сторожук Т.О. та Космінін С.О. 17 квітня 2002 р. винесли ухвалу про позбавлення підсудного останнього слова.
18.4. В ухвалі наведені наступні мотиви такого безпрецедентного в новітній українській історії судового рішення (цитується мовою оригіналу):
18.5. “В своем последнем слове подсудимый стал излагать доводы и аргументы, которые уже изложил, будучи допрошенным в судебном заседании в качестве подсудимого, высказывать политические декларации, утверждать о политическом и заказном характере данного уголовного дела, высказывать негативные характеристики в отношении следователя, эксперта и других лиц, причастных к расследованию данного уголовного дела, высказывать угрозы в адрес работников прокуратуры, принимающих участие по делу, читать суду отдельные положения из учебников по уголовному и гражданскому праву[23]”.
18.6. Рішення, викладене в ухвалі суду, було сформульовано таким чином (цитується мовою оригіналу):“лишить Фельдмана последнего слова и удалить его из зала суда”.
18.7. Те, що підсудного позбавили останнього слова за висловлювання про політичний характер його справи, є більш ніж дивним. Тим більше, що навіть Вища Рада Юстиції офіційно встановила що ця справа має політичний характер. Так, у Рішенні Вищої Ради Юстиції № 342 від 13 червня 2002 р. зазначено:
“розгляд “справи Бориса Фельдмана” мав великий суспільно-політичний резонанс, оскільки всі події, які відбувалися стосовно його особи висвітлювалися в засобах масової інформації”.
18.8. Як зазначено в п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 07 липня 1995 року N 10 “Про застосування законодавства, яке забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право на захист” ненадання підсудному останнього слова є істотним порушенням кримінально-процесуального закону.
18.9. Винесення суддями такої ухвали є злочином, передбаченим ст. 374 КК України (порушення права на захист), яка встановлює відповідальність за “грубе порушення права ... підсудного на захист, вчинене ... суддею”.
18.10. Намагаючись приховати злочини скоєні Луб’яним, Косьмініним і Сторожк судді Запорожченко, Божко і Кожушок чомусь постановили: „Исключить из определения Артемовского местного суда от 17 апреля 2002 года указание о лишении Фельдмана права на последнее слово.” – не дивлячись на те, що цю ухвалу ніхто не оскаржував, і не дивлячись на те, що „виключення” з ухвали цього „указанія” ніяк не виключає наявності складу злочину в діях Луб’яного, Косьмініна і Сторожук. Цікаво, а чому було б апеляційному суду не виключити, наприклад з вироку суду першої інстанції всю мотивувальну частину, як абсолютно безглузду, залишивши тільки резолютивну,-то можна було б апеляційному суду також заявити що аргументи апеляції з посиланням на мотивувальну частину задоволенню не підлягають.
18.11. Таким чином, мало місце порушення вимог статей КПК України, які встановлюють надання підсудному права виступити в дебатах і з останнім словом. Отже, вирок відповідно до п. 13 ч. 2 ст. 370 КПК України належить скасувати.
19.1. Головуюча Запорожченко 14.09.2002 р. позбавила підсудного Фельдмана Б.М. слова в дебатах незважаючи на заперечення на дії головуючої з боку захисників і самого підсудного.
19.2. Після промови прокурора, в цей же день, 14.09.2002, знов-таки, незважаючи на заперечення на дії головуючої з боку захисників і самого підсудного, головуюча Запорожченко не надала підсудному Фельдману Б.М. можливості висловити репліки. Права на репліки були позбавлені також захисники.
19.3. Також, 14.09.08, судді Запорожченко, Божко і Кожушок позбавили підсудного Фельдмана Б.М. права виступити з останнім словом.
19.4. Коли Б.М.Фельдман почав виступати з останнім словом, судді встали і оголосивши, що йдуть до нарадчої кімнати, вийшли з залу, не звертаючи уваги на захисників і підсудного, які наполягали на дотриманні закону і наданні підсудному можливості виступити з останнім словом.
19.5. Таким чином, мало місце порушення вимог статей КПК України, які встановлюють надання підсудному права виступити в дебатах і з останнім словом. Отже, ухвалу відповідно до п. 13 ч. 2 ст. 370 КПК України належить скасувати.
20.1. Постанова про порушення даної кримінальної справи була порушена при наявності чинного рішення суду за тим самим фактом, яким було встановлена відсутність правопорушень.
20.2. 11 жовтня 1999 р. Вищий арбітражний суд України, а саме Судова колегія по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України у складі заступника Голови Вищого арбітражного суду Осетинського та судді Чернової Є.В. виніс постанову за заявою ДПІ в м. Запоріжжя у справі № 2/2/38 за позовом КАБ “Слов’янський” до ДПІ м. Запоріжжя. Постанова винесена іменем України.
20.3. Постановою Вищого арбітражного суду України було встановлено наступне:
20.4. Рішеннямвід 24 лютого 1999 р. Арбітражного суду Запорізької області (суддя Коробка Н.Д.) задоволено позов КАБ “Слов’янський” до ДПІ м. Запоріжжя про визнання недійсним рішення про застосування фінансових санкцій від 20 листопада 1998 р. № 558/23-02-09806354-7366. Позов задоволено у зв’язку з необгрунтованністю оскаржуваного рішення.
20.5. Постановоювід 14 травня 1999 р. першого заступника голови арбітражного суду Запорізької області Кільдюшкіна О.В. рішення залишено без змін з тих же підстав.
20.6. У заяві до Вищого арбітражного суду України ДПІ м. Запоріжжя просила зазначенні рішення та постанову скасувати, в позові відмовити, оскільки ДПІ м. Запоріжжя вважала, що при проведенні позивачем господарських операцій цілеспрямовано використана схема отримання гарантій у нерезидента України для заниження балансового прибутку банка шляхом віднесення на собівартість банківської діяльності оплати за гарантію нерезиденту.
20.7. Вищий арбітражний суд у Постанові зазначив що:
20.8. “Судова колегія дійшла висновку, що оскаржувані рішення та постанова відповідають чинному законодавству та обставинам справи з наступних підстав.
20.9. Внаслідок проведеної відповідачем перевірки дотримання позивачем податкового законодавства виявлено неправомірне віднесення останнім на собівартість банківської діяльності 8,8 млн. грн. витрат у вигляді оплати за користування гарантією нерезидента України і 20,1 млн. грн. затрат по перерахуванню грошових коштів на користь компанії “FTB, Інкорпорейшн”. ...
20.10. На підставі цих актів прийняте оскаржуване рішення про стягнення донарахованих сум податків, пені та фінансових санкцій”.
20.11. Далі в Постанові зазначено, що судом встановлені такі обставини справи:
“На виконання договору комісії № 01/03-1 від 02.03.96, укладеного між нерезидентом – компанією “FTB, Інкорпорейшн” (комітент) та КАБ “Слов’янський” останнім було укладено декілька угод комісії по продажу цінних паперів (векселів) з атомними станціями ... Вказані угоди є похідними від базового договору № 01/03-1 від 02.03.96, а тому позивач цілком обґрунтовано, відповідно до вимог ст. ст. 399, 405 ЦК України щодо повної передачі всього отриманого за угодами з АЕС перераховував належні комітенту-нерезиденту грошові кошти та відносив їх на собівартість банківської діяльності. Прибуток, отриманий за угодами з атомними станціями є виключно доходом нерезидента, тобто, не є об’єктом оподаткування позивача, в зв’язку з чим судом правомірно відхилено доводи відповідача з цього приводу. Об’єктом оподаткування позивача прибутковим податком може бути лише його комісійна винагорода, проте в актах перевірки не вбачається жодних порушень з в цьому напрямку.
05.01.96 р. позивачем укладено з іноземною компанією “FTB, Інкорпорейшн” Генеральний договір про гарантування банківських операцій, за умовами якого КАБ “Слов’янський” оплатив гаранту премію в сумі 8 846, 2 тис. грн., віднісши її на собівартість. В розрізі цього, посилання заявника на недоцільність укладення даного договору не можуть бути прийняті до уваги, оскільки суперечать принципу свободи підприємницької, в т.ч. зовнішньоекономічної діяльності, гарантованої ч. 1 ст. 3 Закону України “Про підприємництво” ...
Отже, арбітражний суд дійшов цілком обґрунтованого висновку про недопущення заниження відповідачем сум податку на прибуток зі своїх власних доходів, а тому підстав для застосування санкцій немає. Таким чином, висновки, викладені в рішенні та постанові арбітражного суду відповідають чинному законодавству та фактичним обставинам по справі, а тому підстави для їх скасування відсутні”
(кінець цитати)
20.12. Встановивши це, судова колегія, постановила:
“Рішення від 24.02.99 та постанову від 14.05.99 арбітражного суду Запорізької області у справі №2/2/38 залишити без змін”.
20.13. Ця постанова Вищого арбітражного суду ухвалена іменем України і є остаточним судовим рішенням у цій справі.
20.14. Незважаючи на вказану Постанову Вищого арбітражного суду якою визнано, що в даному випадку не було ніякого заниження сум податку на прибуток, за цим фактом слідчим була порушена кримінальна справа.
20.15. 02 лютого 2000 р. старший слідчий Васильків С.О. за матеріалами тієї самої перевірки, висновки якої Вищим арбітражним судом визнані незаконними, виніс постанову про порушення кримінальної справи.
20.16. Ця кримінальна справ була порушена не щодо незаконних дій податківців, а навпаки, щодо дій посадових осіб КАБ “Слов’янський”. Тобто тих самих дій, які Вищий арбітражний суд визнав цілком правомірними.
20.17. У вказаній постанові слідчий Васильків С.О., зазначив що він “встановив” таке:
20.18. “В період з 01.01.1996 по 01.07.1997 р. посадові особи КАБ “Слов’янський” шляхом безпідставного віднесення на собівартість банківської діяльності витрат у вигляді сплати за користування гарантією нерезидента України та витрат по перерахуванню грошових коштів у вигляді виконання умов договорів комісії, умисно ухилились від сплати податку на прибуток на загальну суму 8 млн. 670 тис. грн., чим завдали державі матеріальної шкоди в особливо великих розмірах”.
20.19. У зв’язку з цим слідчий Васильків, виконуючи свій злочинний умисел спрямований на порушення встановленого Конституцією України принципу обов’язковості судових рішень, діючи з перевищенням влади і посадових повноважень, зловживаючи службовим становищем, , постановив:
20.20. “Порушити кримінальну справу за фактом умисного ухилення від сплати податків посадовими особами КАБ “Слов’янський”, за ознаками злочину передбаченого ч. 3. ст. 148-2 КК України”. Кримінальній справі присвоєно №1480001.
20.21. Порушення кримінальної справи за фактом дії, які визнані судом правомірними є порушенням ч. 5 ст. 124 Конституції, яка встановлює: “Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.”
20.22. Такі дії є нічим іншим як перешкоджанням виконанню судових рішень.
20.23. Відповідно до ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, кожен, тобто кожна фізична або юридична особа, мають право на справедливий суд. Це право включає в себе також положення про те, що рішення суду повинне мати відповідно юридичну силу. Отже, порушення кримінальної справи щодо дій, які визнані судом правомірними є порушенням ст. 6 Європейської конвенції.
20.24. Згідно ст. 94 КПК України: “Справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину”.
20.25. У даному випадку не тільки були відсутні дані, які вказували на наявність ознак злочину, а навпаки були достатні дані які вказували на відсутність ознак злочину. Адже дані встановлені рішенням Вищого арбітражного суду у даному випадку є більш ніж достатніми.
20.26. Відповідно до ч. 1 ст. 100 КПК: “Нагляд за законністю порушення справи здійснює прокурор”.
20.27. Отже, в даному випадку Генеральна прокуратура України не виконала належним чином своїх обов’язків щодо нагляду за законністю порушення справи, що зробило можливими вищезазначені порушення при порушенні кримінальної справи №1480001.
20.28. У зв’язку з незаконністю порушення кримінальної справи всі процесуальні дії які здійснювалися по цій справі органами дізнання, слідчим та прокурором, у тому числі зібрання доказів, пред’явлення обвинувачень, обрання запобіжного заходу, виділення кримінальних справ, є такими що здійснені без належних правових підстав, отже з точки зору права – незаконними і недійсними.
20.29. Згідно з ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. Як зазначив Верховний Суд України у ч. 2 п. 4 Постанови Пленуму Верховного суду України від 30 травня 1997 року N 7 “Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина”: “Якщо буде встановлено, що ті чи інші докази були одержані незаконним шляхом, суди повинні визнавати їх недопустимими”.
20.30. Ці доводи були викладені в апеляції Б.М.Фельдмана.
20.31. Заперечуючи проти цих доводів апеляційний суд в ухвалі вказав: „Доводы апелляции о незаконности возбуждения дела в противоречие решений судов по тому же факту не полежат удовлетворению, поскольку в материалах дела отсутствуют решения судов по фактам, по которым возбуждено уголовное дело.”
20.32. Очевидно, що по-перше недопустимо перекладати тягар доказування і збирання необхідних документів на підсудного, по-друге, суд не може робити припущення про те, що є в матеріалах справи, а чого там нема, не дослідивши ці матеріали і навіть не отримавши їх з суду першої інстанції. А супровідний лист Луб’яного свідчить про те, що до апеляційного суду була направлена не вся справа, а лише окремі її томи, вибрані за невідомими критеріями.
20.33. Вищенаведене безперечно є більш ніж істотним порушенням кримінально-процесуального закону, тому вирок належить скасувати у відповідності до вимог ч. 1 ст. 370 КПК України.
